Жодні слова не можуть передати душевний біль та емоції, які довелося пережити вимушеним переселенцям (або, як їх офіційно називають, внутрішньо переміщеним особам).

До війни Олег Анатолійович Чістіков був завідувачем складу, а за сумісництвом – інженером колісно-тракторного парку відділу продажу (Харківська обл.) приватного підприємства «Білоцерківська агропромислова група».

– У перші дні після вторгнення ворога загроза захоплення Харкова була дуже високою, – згадує чоловік. – Дружина з дочкою поїхали до тещі, а ми зі старшим сином (він разом зі мною працював на складі комірником) продовжували щодня ходити на роботу. Ніхто не знав, як діяти в такій ситуації, чого очікувати, на що розраховувати… Обстріли Харкова не припинялися ні на день. «Прилітало» в житлові будинки, промислові об’єкти, автівки, які переміщалися містом. Як у таких умовах розвозити продукцію, не знав ніхто. Та й частина наших оптових покупців згорнула діяльність. Через тиждень, 1 березня, ми отримали вказівку керівництва вивозити склад. Одночасно усім працівникам підрозділу запропонували переїхати в Білоцерківку й пообіцяли роботу. Ми одразу ж приступили до евакуації готової продукції, автомобілів. 7 березня забрали останні машини.

Охочих переїхати на головне підприємство виявилося близько 10 осіб, розповідає О. А. Чістіков. Люди їхали поодинці й сім’ями. Рідним теж знайшлася робота на заводі.

– Приїхали четверо водіїв, один – із дружиною. Її влаштували в сирцех. Експедитор приїхав із братом-студентом. Брат навчається, а Ваня працює на складі. Дівчинка-оператор приїхала, її теж забезпечили роботою, – перелічує співрозмовник.

Харків’ян поселили в Бірках у приміщенні гімназії. Люди задоволені побутовими умовами: живуть по троє–п’ятеро у класах, які перетворилися на просторі спальні кімнати, користуються кухнею навчального закладу. Спеціально для них облаштували душову. – У січні 2022 року виповнилося рівно два роки, як я працюю відділі продажу (Харківська обл.), – не без гордості розповідає Олег Ващенко.

– У перші ж дні війни відправив дружину й сина в Німеччину, а сам переїхав у Бірки. Кілька тижнів тому перебрався в Полтаву: звідси зручніше відправляти транспорт на Харків. Після того, як ворога відкинули від мого міста й звільнили окуповані райони області, діяльність нашої філії поступово відроджується. Як і раніше, забезпечую Харківську область БІЛОпродукцією, тільки тепер ми возимо її аж із Полтави. Мабуть, я міг би жити й у Харкові, та все ж у Полтаві безпечніше. Усі, хто переїхав із Харкова, зазначають, що на підприємстві дбають про кожного працівника! Вони вдячні, що керівництво організувало їхню евакуацію та забезпечило і їх, і членів їхніх родин роботою. І все ж усі мріють якнайшвидше повернутися додому в рідний Харків. Сподіваються, що вже найближчим часом діяльність структурного підрозділу ПП «БіАГР» у Харківській області повністю відновиться.

Уродженець с. Якимове Дмитро Олександрович Явтух тривалий час жив у Харкові, де працював водієм на одному з молокопереробних підприємств. Коли почалася війна, щодня ходив на роботу, однак розвозив молочну продукцію не по магазинах, а по станціях метро й бомбосховищах, де масово рятувалися харків’яни. А ось його рідні під час повітряної тривоги змушені були залишатися у квартирі, бо поблизу не було укриття. Це неабияк тривожило чоловіка, адже ворожі ракетні обстріли знищували багато житлових будинків. Зрештою 7 березня Дмитро Олександрович вивіз усю родину на свою малу батьківщину.

– Ми поселилися в батьковій хаті, яка давно пустувала: батько перебрався в Білоцерківку, він працює водієм на ПП «БіАГР» , – розповідає Дмитро. – Я попросив батька дізнатися, чи не можна й мені влаштуватися на підприємство, й мене взяли.

Дмитро Явтух задоволений і новою роботою, й колективом. Та недарма ж кажуть: «У гостях добре, а вдома краще». – Мені вже з попередньої роботи дзвонили, просять приїхати, бо не вистачає водіїв, – говорить чоловік. – Якби не тривога за рідних, одразу поїхав би. Квартира наша ніби ціла…