Сотні чоловіків із Білоцерківської громади на Полтавщині гуртувалися та разом вирушали до військкомату. Сьогодні вони розкидані практично по всій лінії фронту: під Бахмутом, на Кінбурнській косі, на Сумщині, Харківщині, на кордоні з Білоруссю. Вони скрізь: там, де тривають бої, й де відносно спокійно, де свій обов’язок виконують підрозділи Тероборони – складової структури Збройних Сил України. В холодних окопах, під прицільним вогнем противника чи в деокупованих регіонах, – вони далеко від рідної домівки, де на них чекають дружини, матері, діти. Вони не часто виходять на зв'язок із рідними, воліють не жахати своїх близьких побаченим і пережитим, тож повідомлення від них переважно недовгі: «Ок. Все нормально. Живий»…

Олександр Володимирович КІБАЛЬНИК:

– У мирному житті я працював слюсарем із ремонту транспортних засобів у компанії «Білоцерківська агропромислова група». Мій син Володимир (йому 28 років) теж працював на підприємстві – комірником на складі. На початку війни 26 лютого ми разом поїхали у військкомат. Обидва потрапили в Тероборону. Служили в роті охорони, якою керував учасник АТО, начальник служби безпеки нашого підприємства Олександр Вікторович Кордубан. Син і зараз там служить, а мене наприкінці травня відкликали й направили в іншу військову частину. Тоді з нашої роти забрали сімох чоловік: моїх односельців Ігоря Гавриленка, Станіслава Манашина, Віталія Бондаря (правда, він не із Білоцерківки), а ще Андрія Подорожняка, Сергія Суботу й Андрія Бровка. Усі ми потрапили в Полтавський батальйон, пройшли навчання чотири чи п’ять місяців – уже й не пам’ятаю, після чого нас направили в Чернігівську область, на кордон із Білоруссю. Там було відносно спокійно, хоча цей спокій був доволі напруженим. Принаймні, бойові дії не велися, але доводилося весь час перебувати в бойовій готовності. А в жовтні нас перекинули в Донецьку область, на Бахмутський напрямок. І тоді, й зараз це найгарячіша ділянка на Східному напрямку. Я потрапив у підрозділ забезпечення, який перебуває не на передовій, а трохи далі від фронту. А мої земляки якраз на передовій, їм важче. Кілька разів був «на нулі», возив туди вантажі. Там дуже гаряче! У нас теж чутно постріли, але ж «прилітає» зрідка. Вже настільки звикли до цього неймовірного гулу, що коли на якусь мить настає тиша, якось не по собі робиться... Свого часу я проходив строкову службу в армії, де отримав звання «старшина». Але хоч і вважаюся командиром, гонору в мене немає. Тому роблю все нарівні зі своїми підлеглими: коли треба, розвантажую чи завантажую автомобілі, ремонтую техніку. Моя мирна професія слюсаря дуже знадобилася на війні. Знаєте, війна оголює людську суть: тут добре видно і брехунів, і ледарів, які намагаються перекласти на інших свої обов’язки, і навпаки – справжніх побратимів, які будь-якої миті готові підставити своє плече. Але я вже не в тому віці, щоб намагатися когось перевиховати. Просто роблю висновки... Найбільше моє бажання – діждатися перемоги й повернутися додому, до рідних. Та перемога сама не прийде, її треба здобувати. Ось ми її й наближаємо – кожен на своєму місці.